 |
16.02.2010
Мистецька подія у Лондоні 4 - 7 лютого 2010 року
Враження учасників подорожі:
Наталя Чибісова
«Прикра несподіванка або як була я впродовж дня королевою англійською».
Ну, почалося! – так у м’якій формі можна подати те слово з англійського словника сленга, яке у пристойному товаристві вимовити мувітон. Моя мандрівка до Англії почалася саме з англійського … вимовленого моєю персоною біля смітника. І усе це супроводжувалося джентльменським набором у який входили: розширені від подиву очі – 1 од., шелепа, що стрімко у темпі ліфту (якого конче бракує моєму п’ятиповерховому будинку, як і до речі сміттєпроводу, бо якби ця цивілізаційна іграшка була присутня, то і капості би не трапилося) до першого поверху – 1 од. Повний набір шоковано-здивованої людини – негарне англійське слово, відпала щелепа і розширені очі. Причина? – спитають мене. А як би почували ви, якби біля смітника, поспішаючи до аеропорту, виявили замість пакету з їжею та сміттям взяли карнавальний плащ який лежав у коридорі у такому самому ашанівському пакеті? «Саме те, що знадобиться у Лондоні» - кепкуєте ви з власної особи і швиденько прораховуєте сумні альтернативи: повертатися додому годі й думати, тож залишається або, покропивши улюблену річ сльозами, замість сміття лишити її у якості подарунка сміттярам, чи, мужньо зціпивши зуби, тягти з собою аж до самого Лондону (саме у такій вимові і з наголосом на другому складі, бо у ту мить ні до себе, ні до омріяного міста вже серйозно ставитися не здатні). Я обрала друге, хоча це був мій не останній плащ і не єдиний карнавальний костюм, але річ не з тих, які викидаються легкою рукою та без зайвих зітхань. Вчинок був героїчним з огляду на те, які обмеження по багажу висунув наш авіаперевізник! У аеропорту я відчула усі переваги свого рішення, змушена перепаковувати валізи у зв’язку з тим що мої торби почали важити зайві кілограми.
Найбільше моє враження від Лондона? - спитаєте ви.
Стерті ноги, - відповім вам я.
Бо то справді клопіт побачити щось у цьому чудернацькому гігантському череві, на цьому чудовому ярмарку марнославства і епох. Чи марнославства епох? Лишень кінетичний знову ж ярмарок чого вартий, куди ми власне і спрямували свій шлях. Я могла б розповідати про нього багато, докладно, з фотографіями, але не буду. Для чого у групі було ще двадцять з гаком осіб? Повинна ж я лишити їм трохи місця для сповіді про ті чуда, бо бачила інше диво і саме про нього маю розповісти. Нехай інші вдарять по комп’ютерним клавішам, як колись давні гусляри по своїх музичних інструментах і створять власну історію. Не треба бути аж занадто жадібним до слів. Дайте місце іншим.
Побачити у Лондоні усе за тиждень – утопія. Не дарма ж англієць Томас Мор так назвав свою чудернацьку книжечку. Якби він бачив сучасний Лондон, та нас, мандрівників художніх, які так прагнули за той короткий час, що подарувала нам подорож, охопити неохоплюване, то заплакала б ця непересічна мудра людина і написала б свою мрійливу Утопію геть про інше. До речі не дарма я згадала про цю «Omnium horarum homo» (людину на всі часи), як називав його Маразм… (ой, вибачте прикра звичка) тобто Еразм Ротердамський, (який до речі и у жодному разі не образився на такий мій жарт, бо й сам кепкував таким чином – скаламбуривши свою похвалу чи то глупоті, чи то другові своєму Мору (бо латиною саме так і пишеться). Тож після кенетики з її витребеньками, грою світла та руху та дармовим пивом, яке розливають чудернацькі роботи, ще й переливаючись світлом, найбільше у Королівстві Великобританії мене хвилювали саме часи розквіту гуманізму і ренесансу, а саме 16-те століття у якому файно проживав благодійник Мора славний король Генрі восьмий, який уславився численними дружинами та тим що з ними в результаті сталося. Гарний був король, людина цікава, непересічна, настільки непересічна що й самому Мору не дозволив мирно дожити до старості. Тож не дарма став героєм канадського історичного фентазі (дозволю собі зауважити, гарного як на фентазі серіалу), яке вже декілька років не дає спокійно спати глядачам усього світу, а разом з ним популяризаторські фільми на кшталт «Інша з роду Болейн», які наче спеціально створені для тих, хто не занадто хоче собі голову заморочувати справжньою історією. Я ж, як людина, яка знайомилася з королем Генрі завдяки більш реалістичним (наскільки це можливо у відношенні історії) британським муві та книжкам прагнула побувати не тільки у сувенірних крамницях, а й у доторкнутися до живих пам’яток історії, які ще пам’ятають кроки короля. Як для початківця-тюдоролюба, так і для більш-менш профі сакральні місця спільні. Це безумовно Лондонська Вежа (Тауер), та палац Гемптон-корт, як його рекламують ще на станції приміської електрички – дім Генрі восьмого. Насправді таких домів у дядька Генрі було багато. Кожного літа він пакував свій безлімітний багаж і швендяв по різним замкам країни. Чому спитаєте ви? А таке мав суворе життя. По-перше влітку Лондон аж занадто часто навідувала тітка «Чорна смерть», відома нам більше як чума, а по-друге не затримувалися вони довго ніде, бо хто прогодує той величенький натовп нероб (про яке король написав гарну пісню «Бавлячи час у гарній компанії»)? Довго того не витримували навіть найбагатші люди королівства. І вуйко Генрі намбер вісім питав на зразок Вінні Пуха: «А шо у вас вже жерти нема чого»? І коли господарі скрушно хитали головою їхав собі далі. Обжирати інших Отака любов до мандрівок. На його виправдання варто зауважити, що король чесно за усе з’їдене розраховувався.
Про свої відвідини Тауера чемно промовчу. Згадаю лише, що затоваришувала з Біфітерами (їх місцевими охоронцями) та воронами (останніми в’язнями цієї старовинної в’язниці-палацу), один з біфітерів навіть припрошував церковні служби відвідати, від чого звісно утриматися було годі. І чи могла би я відмовитися від можливості побути в атмосфері королівської каплиці та каплиці для в’язнів (де до речі поховано декілька ну дуже видатних осіб)? Та досить про в’язницю! Нумо до палацу!
Сказати правду, це не перший палац, який я відвідую і не перший замок і не перші королівські палати. Мене на дешеву цукерочку не купиш і написом: «Тут був король такий то…» не здивуєш. Бачили і не таке! Але такого не бачили.
Що вам спадає на думку, коли говорять про королівський палац? Ну звісно, колись він може і був королівський, а тепер… музей-музеєм – стіни, експозиції, наглядальниці. То чому ж ми маємо шукати на карті Англії дорогу до цього застарілого пам’ятника? От колись там було життя!!! А тепер без господарів усе воно якось законсервованим духом віддає. Тож чому пересічний турист має розпитувати тубільців як проїхати до того самого Гемптон-корту і шукати той маршрут у путівниках і відщипувати безцінний день від Лондона, де стільки ще не оглянуто? Я відповім вам: Не знаю. У кожного свої іграшки. Кожен, як співають російські барди Нікітіни обирає для себе… Для закоханих у історію тюдорівської епохи такого питання навіть не виникає. А для пересічного туриста? Можливо для нього той палац і не має жодної цінності. Саме про це говорив мудрий лис маленькому принцу, про особливість для кожного речей до яких він звик, які стали для нього особливими і притягли до себе його серце. Але я спробую навести декілька причин. По-перше Гемптон-корт вражає своєю красою. Генріх, відібравши дім у свого друга та головного радника Вулсі, який мав необережність похвалитися перед королем, облаштовував його для себе, а смак король мав гарний, і як усі речі які ми робимо з любов’ю до себе, це доволі гарна цяцька. А по-друге? По-друге полягає у тому, що цей палац не просто музей. Але усе по черзі.
За воротами палацу на мене відразу чекала несподіванка. А я несподіванок не чекала. Принаймні від заощадливих англійців. І тут вони мене здивували. Десь у другому внутрішньому дворі підбігає до мене така чемна тітонька в окулярах і питає чи не хоче пані (тобто я) аудіо гід? Пані звісно хоче, але пані ще хочуть знати хау мач оце коштує, бо пані звикли, що на кожному розі у Великобританії треба платити. Літня пані лагідно посміхається і відповідає: та нескільки, то мовляв просимо пані до халяви, а точніше ол інклюзів ваш тікет. Я вже трохи насторожилась. Ну, думаю, шось не так. Чи у них національний день благочинності, чи якесь тут подвійне денце. А пані в окулярах далі веде: а чи не хоче пані взяти участь у спектаклі, тут у нас мовляв різні вистави про стародавнє життя, мовляв познайомитесь з паном королем та іншими, вберетесь у тогочасні шати, файно розважитесь, якщо пані бажає. Та пані бажає, але у пані мабуть немає таких шалених грошей, щоб такі королівські забави оплачувати, але пані обережно про всяк випадок питає, хау це мач ваших фунтів? Пані в окулярах лагідно посміхається і вимовляє з суперовою англійською вимовою мовляв насинг, знову ж халява, ол інклюзив ваш тикет, плиз приєднуйтесь. Я тихенько вхожу в той же стан в якому стояла на початку історії біля смітника, коли той свій плащик побачила. Ну думаю прихованою камерою точно знімають і потім по британському телебаченню покажуть у кращому випадку, або просто обхихотять між собою. А тітонька тим часом (може вона фея якась їх місцева?) тицяє мені до рук королівське запрошення, де уся програма розписана щохвилинно і провадить мене до кімнатки де роздають такі ж гарні пані безкоштовні аудіо гіди (ще й досі пам’ятаю цю класну штуку, яка так мені придалася у Тауері, але коштувала аж 4 фунти).
Я дивлюся до королівського запрошення і читаю там, що цього дня у палаці король Генріх восьмий святкує своє весілля зі своєю останньою (тільки циц, про це знаємо тільки ми з вами) дружиною. Першу зустріч призначено у головному дворі з чудернацьким годинником. Приходжу до двору, але знову ж з нашою звичкою до матеріалізму нічого більшого за звичайнісіньку спектаклю не очікую. І дарма. У дворі зібралася невеличка купка таких же недостріляних туристів як і я, тільки ті туристи мейд ін… інші країни. Стоїмо нудимося. До двору виходить такий собі ряджений легінь і невимушено починає загравати до мене, поміж ділом розповідаючи про своє нещасне кохання до нареченої короля. Я, уособлення святої простоти, впізнаю його і звертаюся до нього «пане Адмірале». Ледь бідолашному спектаклю не зламала, але він чарівно зашарівся і відповів (викрутився таки гад) що він ще не пан Адмірал, але сподівається, що Бог почує мої слова і справдить їх. Мушу зауважити, що зображує він непересічно одну з історичних осіб у англійській історії того періоду, а саме Томаса Сеймура, брата другої дружини Генріха, який справді й позалицятися намагався до царевої (королевої) нареченої і одружитися з нею встиг після смерті старого Гаррі (бо була єдиною дружиною з шести, якій ледве вдалося пережити чоловіка) і у шкандалі пов’язаному з його ж таки залицяннями до майбутньої великої королеви Елизавети взяти участь. Скінчи щоправда сумно, засуджений до смерті власним братом за змову чи то проти брата, чи то проти юного короля Едуарда, якому обидва були дядьками. Едуард (син Генріха восьмого) до речі той самий, про якого Марк Твен файну казку написав «Принц та жебрак». Тож особа цікава і тому саме його організатори обрали як провідника палацової гісторії. Так ти починаєш занурюватися у інтриги, драми і поступово знайомишся з історією самого палацу, по якому тебе змусять добряче побігати. Увесь спектакль побудовано дуже оригінально у вигляді півгодинних тематичних… навіть важко назвати це одним словом – чи то дійств, чи то перформенсів, чи то вистав, хай кожен обере для себе слово на власний смак. Тож нещасний закоханий починає радитися з глядачами чи варто йому піти до королеви і зізнатися у власному коханні та разом з тим повідомляє, що у його часи кохання дуже рідко поєднувалося з шлюбом, мовляв обов’язок понад усе. Під час перформансів ви встигаєте познайомитися з майбутньою королевою Катериною Пар, її сестрою, стати свідком останніх парубоцьких забав короля перед весіллям, послухати історію його поневірянь з дружинами, допомогти королеві перевдягатись і обрати шати для весілля, радите королеві як вчинити наймудріше і стаєте свідками того, як король приймає королеву у тронному залі. Насамкінець щасливі молодята (якщо так можна про них сказати, принаймні про старенького на той час короля) виходять до головної зали і призначають новий двір з товариства, що зібралось. День завершується. Казка, здається, закінчується. До закриття палацу, який узимку працює лише до 4.30 лишається якась година. Актори ідуть відпочивати – у них звичайний робочий день. Я встигаю ще трохи погомоніти з ними, розпитати про їх життя. Гарний хлопчик у козьдюмі розповідає мені, що вони не тільки і не стільки професійні актори, а люди які старанно вивчають історію і для них це гарна нагода розвинути своє захоплення. Ну, думаю, якби у нас так вивчали історію, не тільки по підручниках! А у самої вже зріє зловмисний план. Як у тому мультфільмі «80 днів навкруг світу» - «У вас є план, містер Фікс?», «Звісно у мене є план, містер Фікс». Бо вже починаю розуміти, що останній день перебування у Англії витрачу не на музеї чи Тауер, а обовязково повернуся у це казкове місце. З зітханням повертаю невикористаний аудіо гід милим паніям, які також зітхають, але з полегшенням – бо коли видавали його мені то слізно просили не забирати с собою додому у якості сувеніра (мабуть були випадки). На прощання на мої захопленні відгуки вони з гордістю жителів передмістя кажуть, що бачите, ми гостинніші за Тауер. Про себе думаю: «Ще б пак!».
Наступного дня хитро посміхаючись стою біля воріт палацу і скромно стискаю у руці пакетик. Хитрий план діє! Трохи посоромившись, швидше задля годиться, нахабно розкриваю пакет у якому… Правильно! У пакеті той клятий плащ, який мені довелося тягати з собою. Хіба я дарма його з Києва везла? Ось і нагода його використати. А що? Їм можна, а мені ні? Підморгнувши наглядальниці пояснюю, що мовляв я у них тут привидом на пів ставки попрацюю, якщо вона не проти. Ошелешена пані, здається не проти. А поговоривши зі мною хвилину, вже радісно допомагає зробити мені знімок. От такі вони справжні англійці!
Ходжу по палацу, відчуваю себе якщо не королівською особою, то й справді новою придворною дамою, яка прибула до пишного двору, щоб допомагати майбутній королеві. Відчуття незабутні! Ледь не забула згадати, що вже зумисне взяла з собою головний убір того часу і золоту сітку на волосся. Бо важили нічого. Подумала: Може знадобиться. Знадобилося. Ну то вже чисто жіноча інтуїція. Передати враження годі. Палац наче змінює вираз обличчя і починає всміхатися до тебе і трактує вже не як чужинця, а рідного, свого, наче шепоче до тебе: як добре, що ти повернувся!
Тим часом у команді акторів зміні, вже не зустрічаю, як сподівалася, тих самих, вже майже знайомих і рідних облич. Відчуваю різку різницю, розумію, як пощастило напередодні. Бо попередня команда була просто чарівною, вони не грали, вони жили цим. Тепер товариську дівчину, яка була (ні, не грала, бо «грати» язик не повертається вимовити) сестрою королеви змінила педантична стара леді. Сестра королеви у цей день перетворилася волею якогось примхливого чарівника на королеву, тож цю дівчину я ще мала нагоду побачити. Відразу ж починаю майже сумувати за тими харизматичними молодими і не дуже акторами, які були вчора. Тепер відчувається, що усі грають, ще трохи беру участь у спектаклях, але вже з меншою охотою. Спектаклі спектаклями, але палац все одно живе якимсь власним життям і казкове дійство трохи відволікає. Хочеться слухати історію. Хочеться прислухатися до часу. Очікуєш, що от-от вийде з-за рогу справжній Генріх восьмий і хоча б й нагримає на тебе. Той, що був учора, той був майже справжнім, такий емоційний дядечко, такий статечний, але палац не дає можливості остаточно втілитися ілюзії, бо він справжній і він знає правду. Сьогодняшній Генріх теж чудовий, трохи гірший від попереднього, але у нього свої переваги – він кумедні ший, він приємніший. Експресія вже не та, але це теж цілком справжній король зі своїми пристрастями та слабостями. Він не стримується і використовує мій образ, коли розповідає про свою другу дружину, тицяє в мене пальцем і кричить, що вона, а чи може і я, зчарувала його. Підігрую йому і іду дали палацом. Найкумедніше на мене реагують діти. Тут їх багато. У Гемптон-корті існує навіть школа у якій школярі можуть глибше зануритися у історію. Реакція дітей на мене часом така кумедна! Англійські дівчатка і хлопчики у накидках і від того дуже схожі на персонажів фільмів про Гаррі Поттера чомусь починають соромитися, червоніти і стоять поодаль не наважуючись підійти, але відчувається як їм кортить. Нарешті, вчителька вмовляє їх і вони питають мене яка я королева? Інші, вже сміливіші, підходять і знову чомусь запитують чи не королева часом я? Ну що б ви їм на це відповіли? Нарешті жінка з штату палацу повідомляє ще одній групі дітлахів, що я привид. Стільки ролей за один день, то вже занадто! З сумом розумію, що треба знімати плаща і «цигель, цигель айлюлю» кам бек до Лондону, бо маю ще квитки на мюзикл і прагну попрощатися з Тауером. А потім і зовсім кам бек додому до свого комп’ютера, роботи, книжок і солодких-солоких спогадів. Тепер кожен ранок виносячи сміття я згадую про те, як у нашому житті мало співпадінь і усвідомлюю, що те, що сьогодні нам здається прикрістю одного дня може перетворити наше життя на справжне диво. Не бійтеся прикрих несподіванок, навчіться бачити в них мудрий план долі, допоможіть їй перетворити їх на свято для вас. До всього підходьте творчо і ваш світ з сірого поступово перетвориться на кольоровий, розмальований вашою власною фантазією!
 
 
 
-------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Дмитро Донець
О поездке
Лондон - прежде всего город с богатой историей, которая встречает тебя на каждом шагу.
Это законодатель мировой моды в одежде, музыке, бизнесе и стиле жизни. Его величественные дворцы с придворной пышностью и вековыми традициями не оставят
равнодушными никого. Увидев Биг Бен, Букингемский Дворец, Трафальгарскую площадь ,местный (Крещатик ) – Пикадилли, Лондонский Тауэр, Британский музей и Национальную Картинную галерею ,побывав на службе в Вестминстерском Аббатстве и прокатившись на Лондонском Глазе просто дух захватывает от впечатлений. А ведь это самая малость того, что можно увидеть и прочувствовать на себе. Вечерами – оживление и блеск архитектуры, ночных клубов, представлений, манящие рестораны и пабы. Какое удовольствие и снятие напряжения суровых будней получаешь от общения с животными в парках и скверах, находящихся чуть ли не на каждом шагу. Создается впечатление, что они лишены страха перед людьми и являются полноценными членами общества, гармонично сочетающимися с жизнью на земле. Люди разных цветов и национальностей
нашли общий приют для спокойной и счастливой жизни .Как Я им завидую и пробегает грусть от злодеяний политиков нашей страны, где мы ничего не решаем и катимся по наклонной.
В общем поездка очень и очень понравилась особенно их суровые зимы с средними температурами января (в самый холодный месяц) составляют +4°С. Темза в Лондоне ни разу не замерзала с 1814г, что не может не порадовать с нашими морозами -20°С
Единственный недостаток – ограничение времени пребывания на туманном Альбионе,
Ведь недели мало для полного осмотра и наслаждения страной, а так хочется увидеть больше. И Я буду стараться продолжать путешествия с ФОНДОМ ,знакомиться с культурными и образованными людьми и находить новых друзей!!!
Огромное спасибо Фонду содействия развитию искусств!!!
|
|
